— Я все-таки полізу на дерево. Корови туди ніколи не лазять. А я полізу. Вона
підвелася і схопилася передньою ногою за найнижчу гілку. Тоді потягнулася до
наступної. — О! Ця, певно, витримає. Добре, що вона так низько. Мама Му міцно
трималася передніми ногами і придивлялася, куди ступати далі. Під нею трохи
хрускало. Листя й маленькі гілочки лоскотали їй морду. Мало-помалу, гілка за
гілкою вона забиралася все вище й вище. І нарешті вже майже досягла верхівки.
— Ну от і вилізла! — засопіла вона й сіла на гілку. Ворон крутнувся в повітрі
та сів на дерево. Він уп’яв очі в Маму Му: — Що? Ти вже на дереві? Як тобі це
вдалося? — Я просто лізла, — сказала Мама Му. — Але добре, що ти прилетів,
Вороне, бо Малий забув мені дещо розповісти. — Що саме? — Як злізти назад.
Му-у!